Чи існує криза ліберальної демократії?

Ми увійшли в нову еру, у якій двоє великих супротивників вишукано й вправно несуть загрозу нашому демократичному способу життя.

Ларрі Даймонд,
The American Interest

Впродовж двох десятиліть з часу падіння Берлінської стіни, демократія мала небувалу глобальну перевагу. У Європі та Азії найбільш успішна мережа альянсів в історії, очолювана Сполученими Штатами, об’єднувала світові ліберальні демократії не тільки спільними інтересами, а й цінностями. В результаті, після розпаду Радянського Союзу демократії стали процвітати у більшості країн Центральної та Східної Європи, а також у частині колишнього Радянського Союзу та Африки. До того часу більша частина Латинської Америки, а також близько двох з п’яти азіатських держав були вже демократичними.

Епоха після закінчення Холодної війни, яка тривала з 1991 року до 2016 року, характеризувалася найсприятливішими умовами з безпеки для Сполучених Штатів з часів закінчення Другої світової війни. І, як і раніше, це було нерозривно пов’язане з позитивними віяннями свободи та демократії у світі. Коли у світі домінує демократія, Сполучені Штати є ще більше у безпеці. Ми можемо зіткнутися з економічною конкуренцією з боку інших ліберальних демократій, проте жодна демократія ніколи не становила загрози нашій національній безпеці.

Теракти 11 вересня, здавалося, ознаменували початок нової епохи із загрози та вразливості. Проте, не применшуючи шокуючих масштабів цього нападу, слід зазначити, що він був достатньо керованою загрозою, яка вимагала вторгнення в Афганістан та позбавлення Аль-Каїди її позиції. Проте він не став екзистенціальним викликом Америці чи американському лідерству у світі.

Насправді, терактам не вдалося досягти своєї мети і знищити США як світового лідера. Одразу після подій 11 вересня світ об’єднався на підтримку Америки, щоб подолати глобальну мережу радикального ісламістського тероризму. Після короткочасного шоку американська економіка відновилася. І свобода та демократія продовжили захоплювати світ. У період між 2001 та 2006 роками чисельність демократій зросла у сім разів, при цьому число ліберальних демократій збільшилося у 10 разів. Ця тенденція сягнула максимальної позначки у 2006 році, коли близько 60% світових держав були демократичними державами та приблизно 2/3 з них кваліфікувалися як «ліберальні» демократії.

За цим прослідувало десятиріччя демократичного спаду. Згідно Freedom House, з 2006 року більше країн стали менш вільними, ніж навпаки. За тенденцією, яка розпочалася зі знищення демократичного плюралізму у Росії та Венесуелі, все більша кількість країн зіткнулася з тим, що їх формально демократичні конституції поступово змінюються під потреби їх авторитарних правителів та партій. Реальна чи обіцяна демократія була знищена у стратегічно важливих країнах, що розвиваються таких, як Туреччина, Бангладеш, Кенія та Нігерія.

Існувало декілька причин, що призвели до того, що тридцятилітня тенденція вичерпала себе приблизно 2006 року. Економічне зростання вже сповільнилося у багатьох демократіях, коли фінансова криза у 2008 році завдала нищівного удару. Глобалізація з її соціальними розколами та зростаючою нерівністю націй прискорилась. Фінансова криза серйозно підірвала репутацію найпотужнішої ліберальної демократії світу – Сполучених Штатів, де захланність у фінансовій сфері та неадекватне регулювання майже спричинили глобальну економічну депресію. Проте, мабуть, найбільшою причиною цих змін стало поглиблення військової безнадії в Іраку та зростаюче невдоволення тим, що сприймалося як невдала політика «просування демократії». Хоча протягом певного часу програми допомоги демократіям продовжували добре фінансуватися, свобода та демократія поступово відходили на задній план у пріоритетах американської дипломатії.

Протягом останнього десятиліття структура глобальної влади змінювалася і в інші важливі способи. Китай прискорив свій підйом до статусу наддержави, та робив усе, щоб стати найбільшою економікою в світі (мета, яку цілком можливо досягне ще цього десятиліття). Багато світових лідерів, які втрачали свій авторитет перед народом, почали говорити про «китайську модель». Основна ідея полягала у тому, що авторитаризм є необхідною передумовою для зростання, тому громадськість повинна просто замовкнути та прийняти його. (Не звертаючи увагу на те, що більшість з найбільш швидкозростаючих економік останніх двадцяти років були демократичними державами, а практично всі найгірші в економічному плані країни диктатурами). Водночас Володимир Путін відновив російську військову потужність, використавши її спочатку у Грузії, а потім і в Україні, а також розвинув складний і далекобійний апарат для ведення інформаційної війни. І світові диктатори почали об’єднуватися у мережі, щоб поділитися найгіршими практиками щодо цензури в Інтернеті та координувати свої атаки на свободу.

До нещодавнього часу було немислимо, щоб демократичний спад міг поширитися на ліберальний Захід. Проте до 2015 року правлячі партії знищили основні гарантії демократичної конкуренції та верховенства закону в Угорщині та прагнули побудувати аналогічну авторитарну гегемонію у Польщі. Тоді як сирійська громадянська війна посилила імміграційний тиск на Європейський Союз, неліберальні партії набрали популярності у великих демократичних країнах Західної Європи, таких як Франція та Німеччина, а анти іммігрантські та антиглобалістські настрої допомогли підбити підсумки британського референдуму щодо Брекзіту у 2016 році. Правого популістського політика Мартін Ле Пен було гучно переможена під час другого туру президентських виборів у Франції у травні 2017 року, а крайньо популістська партія «Свобода» була поборена минулого року на президентських виборах у Австрії. Тим не менше, неліберальні популістські партії по всій Європі з тривожною швидкістю набирають обертів. На парламентських виборах минулого місяця один із восьми німців віддав свій голос за анти іммігрантську партію «Альтернатива для Німеччини», яка, за словами Deutsche Welle, містить значну ультраправу фракцію, яка «відтіняє етнічний та навіть расистський націоналізм».

Усе, що об’єднує ці партії – це зневага до еліти, до інституцій, ліберальних цінностей плюралізму та включення. Це один з аргументів того, наскільки швидко імміграція може поглинути демократію. Проте ці партії на цьому не зупиняться. Вони зображують себе як єдиних захисників «чесних» людей, та виступають проти всіх корумпованих еліт, які зрадили людей. Вони віддають перевагу безправ’ю більшості, називаючи стримування та противаги придушенням народної волі. Навіть коли ці популісти стверджують, що підтримують демократію, це відбувається з авторитарним підтекстом. Полишимо надмірне порівняння з фашизмом і згадаємо Хуана Перона в Аргентині у 1950-х роках, Уго Чавеса у Венесуелі в 2000-х роках, і сучасного Реджепа Тайїпа Ердогана у Туреччині та Віктора Орбана в Угорщині. Такі лідери не приносили користь демократії.

Однак, найбільший шок для демократії трапився не у Європі, а у Сполучених Штатах під час президентських виборів у 2016 році, та не без втручання Росії. Вперше ворожа іноземна держава не лише втрутилася в американський виборчий процес, але й домоглася обрання свого фаворита. Ці зусилля включали в себе використання у соціальних мережах величезної кількості ботів та платних тролів, які прикидаючись американцями, поширювали свій політичний цинізм, огиду та провокаційні крайні погляди.

Нічого з цього не спрацювало б, якби американська громадськість вже не була глибоко поляризованою та просякнута недовірою. Проте Володимир Путін визначив глибоку вразливість свого противника, і використав відносно обмежені ресурси, щоб завдати руйнівного удару. Ми досі не знаємо, про що дізналися росіяни, коли зламали бази даних виборців у більш ніж двадцяти американських штатах. Зі свідчень колишнього директора ФБР Джеймса Комея ми знаємо наступне: «Вони зробили це цілеспрямовано, вони зробили це досвідчено, вони зробили це величезними технічними зусиллями». І: «Вони повернуться… Вони переслідуватимуть Америку».

Правляча комуністична партія Китаю обрала зовсім інший, більш повільний та тонкий підхід. Аналітики тільки починають складати повну картину її стратегії, проте з впевненістю можна говорити про те, що вона включає у себе:

  •  Невпинну глобальну експансію китайських державних медіа-підприємств, таких як новинного агентства Сіньхуа, щоденної газети Женьмінь Жибао та центрального телебачення, які, на відміну від BBC, CNN або Deutsche Welle, пропонують оптимістичний погляд на Китай, його уряд та наміри.
  • Розширення Інститутів Конфуція та інших ініціатив, спрямованих на сприяння вивченню китайської мови та культури, у той же час пропагуючи політичні погляди китайської держави.
  • Зростаючі зусилля, спрямовані на проникнення у кінематограф, медіа та інформаційні компанії США.
  • Стрімке розширення китайської власності на великі ділянки сільськогосподарських угідь, критичні галузі промисловості та інфраструктури у всьому світі.
  • Непрозора фінансова підтримка американських установ та окремих осіб, які займаються дослідженням Китаю.

Можливо, найбільшу загрозу становлять нинішні зусилля одного з найбільших та найбільш непрозорих бізнесових конгломератів Китаю, HNA, спрямованих на створення у Нью-Йорку благодійного фонду, який безпосередньо фінансуватиме різноманітні «добродійні» заходи у США. З активами у 18 млрд. доларів, цей фонд, ресурси якого походять, як припускає багато спостерігачів, від Комуністичної партії Китаю, буде другою за величиною фундацією у США, яка виділятиме майже мільярд доларів на рік, щоб просувати широку мережу дружніх суспільних зв’язків з найбільш потужною диктатурою у світі.

Настав час американцям прокинутися. Епоха після Холодної війни завершилася. Ми вступили у нову еру, у якій два сильних супротивники тонко, винахідливо та технічно вишукано, погрожують нашому демократичному способу життя. Для подолання цих сильних авторитарних супротивників потрібна неабияка рішучість, неабияке терпіння та всеосяжна стратегія.

Comments

залишити коментар

61 Переглядів