У народі 5 лютого відзначали Свято Місяця, і за його появою та грою передбачали погоду на наступні чотири тижня. Так, якщо молодик з’явився у похмурий день, то похмурим мав бути весь наступний місяць, і навпаки – якщо він з’явився в ясну погоду – наступні чотири тижні мали бути сухими і холодними.
У народі підмітили, що 4 лютого, на Тимофія, – день заметілей, хурделиць і морозу: «Це не диво, що Опанас-ломиніс (31 січня) морозив ніс, а ти почекай тимофіївських морозів».
У дохристиянські часи з 3 лютого і протягом тижня вшановували одного з найвпливовіших для давніх українців Бога – Велеса (Волоса), покровителя свійських тварин. Протягом Велесового тижня наші предки влаштовували різноманітні обряди, які мали забезпечити плодючість тварин і позбавити їх від всіляких хвороб. Також Велеса називали богом достатку та торгівлі. У Києві його капище знаходилося на Подолі, де жило найбільше Велесових прихожан – ремісників і торговців. І хоча після хрещення Русі його статую Володимир Великий втопив у Почайні, а церква побудована на місці капища згоріла ще у 17 сторіччі, проте пам’ять про нього залишається й дотепер. Вулиця на Подолі, де знаходилося капище Волоса, називається Волоська.
У народі цей день називали «Юхимкини заметілі». По заметілях наші пращури передбачали погоду на найближче майбутнє. Якщо 2 лютого мете заметіль, то весь Масляний тиждень буде із заметілями. Якщо цей день був похмурим, то варто було очікувати пізньої заметілі. А якщо на Єфимія (Юхима) опівдні було сонце, то весну очікували ранню.
Почався відлік останнього місяця зими, про який у народному прислів’ї мудро підмітили: «Лютневий сніг весною пахне!» До прийняття християнства останній місяць зими
У народі 31 січня вважається найхолоднішим днем зими. Тож, вшановуючи цього дня Опанаса говорили: «На Опанаса-ломиноса бережи носа».
Якщо у цей день був пурпуровий захід, то на ранок очікували великого снігопаду, морозу і вітру. Погоду передбачали ще і ворони, і… самовар. Якщо ворони летіли зграями, слід було готуватись до сильних морозів. На морози вказував і самовар – якщо за чаюванням сильно гудів.
У дохристиянські часи наші пращури вважали, що 30 січня Сонце викликає з вирію усіх тих птахів, які прилітають до нас навесні. А тому залишали зерно та крихти хліба у місцях, де селяться пернаті, прилітаючи додому з теплих країн.
У народі 29 січня називається – днем Петра Вериги. Вважалося, що якраз у цей день справжня зима вже закінчується, тому залишилася прикмета: «На Петра Вериги розбиваються криги». А ще підмічали колись, якщо цей день морозний, то літом буде спека.
У народі 28 січня називали Павлів день. Традиційно, цей день вважався не дуже щасливим. Якщо людина народжувалася 28 січня, то, зазвичай, її намагалися одягати одяг із льону та клали пучечок льону під подушку, щоб відвести погані сни. Льон тут використовувався як оберіг.
У дохристиянські часи 27 січня наші пращури молилися до Бога, що пробуджує природу – Ярила-Сонця, та просили сил, аби відігнати темряву і закликати весну.