Володимир Запічок. Любов к жизні

“Я не говорю зі своїми дітьми про Небесну Сотню. Я не воджу їх на Інститутську. Не тому, що вони маленькі. А тому, що не знаю, як виправдатися.

Лише раз я привів старшого на ще закіптюжений розтерзаний Майдан, провів по периметру і сказав: «запам’ятай, сину – тут убивали українців». Він пам’ятає. І, коли десь збоку лунає чиясь згадка за той розстріл, мій син не дивиться мені в очі, а я знаходжу яку-небудь нагальну справу і глибоко поринаю в неї, щоб не дивитися в очі йому.

Але його неозвучене запитання пробивається в мій мозок крізь шум міста і белькотіння телефонної трубки: «Тату, ти ж залишився жити, а вони – ні. Чому тоді ти не вбив тих, хто вбив українців? »- «Бо вони втекли» – мабуть, збрехав би я йому у відповідь. «А ті, хто наказали стріляти в українців – вони теж втекли?» – «Ні, сину, вони тут, в Києві, живуть собі і горя не знають.» – «А чому так? Чому вони досі живі? Ти їх пробачив? Чи тобі все одно? Чи ти просто боїшся загинути?» І все.

Пізд*ц. Істіна как ана єсть. «Так, сину, я хочу жити. Не зважаючи ні на що – жити. Дихати, гніватися, радіти, спостерігати , як ти ростеш – я дуже хочу жити. Мені соромно за те, що я не помстився за мучеників Зими, соромно за все те огидне, що сталося з нашим народом після того і відбувається нині, і за те зле, що обов’язково станеться завтра через те, що тоді, в лютому 14-го, я не вбив тих, хто вбив українців, але – я хочу жити, хочу існувати.»

«А дядько Сашко? Чому він їх не вбив? Він теж хоче існувати?» – «Мабуть, так, сину». «А герої, які вбивали москалів на війні? Чому вони тут не вб’ють тих хто вбив українців?» – «Бо вони вже своє відвбивали сину. І їм теж хочеться жити.» «Понад усе, тату?» – «Понад усе, сину.

Попри все, сину. За всяку ціну. Поза війною немає героїв, дитино. Знайшовся один, його звали Морган. Але, коли він загинув, ті, хто вбили українців, сказали, що він був не месником, а лише грабіжником заправок. І більшість людей повірила, сину. А меншість, яка не повірила, постаралася якнайшвидше забути його.» «Чому? Вони, ця людська більшість – геть дурні? А ті, яких меншість – безпам’ятні, як отой Альцгеймер?» – « Ні, сину. Просто більшості – все одно(більшості завжди все одно), а меншості…

Мабуть, нам соромно. Плюс нікому не бажається померти грабіжником бензоколонок. І тому ми намагаємося забути.»

«Тату, я дуже погано думаю про тебе. Про всіх вас. І про більшість, і про меншість.» – «Наскільки погано, сину?»

«Днями Києвом ходили ті, яких ви називаєте п*дорами. Між вами і ними стояло дуже багато мусорів, які охороняли одних від інших. Я не розумію, навіщо. Адже ви однакові. По обидва боки кордону. Хоча, ті, яких охороняли, кращі за вас – чесніші».

– «Сину, спробуй зрозуміти:ми просто хочемо існувати, вижити…»

«Так я ж і кажу: ви тотожні – життєлюбні п*дори! Коли ви дожиттєлюбитеся до нового Голодомору, кого з-поміж нас ти з’їси? Ну, щоб продовжувати любити життя?..»

Добре, що ця розмова – лише у мене в голові. Добре, що мій син дивиться кудись убік.

І як добре, що телефон постійно деренчить – дєла-с.
Справи.
Життя.”

_________________________

А що ми говоритимемо дітям?..
А дітям Героїв?..
А батькам дітей-Героїв?..

Не буде ніякої стіни пам’яті. Ой, не буде..
Бо пам’ять… Виявляється вона зовсім невічна. Зовсім.

фото Alina Bodnar
фото Alina Bodnar

Comments

залишити коментар

557 Переглядів